«Дороге моєму серцю!»: дарчі надходження до відділу етнографії від викладачів, співробітників, студентів та вихованців ХНУ імені В. Н. Каразіна
Серед багатьох наукових дисциплін, які досліджують різноманітні етнічні спільноти та їх культурну спадщину, етнографія/етнологія посідає одне з перших місць. «Етнографія – це саме життя, строкате, мінливе …» – таке образне визначення дав цій науці видатний український етнограф Микола Сумцов.
Дійсно, етнографи/етнологи цікавляться практично всіма народами, які жили колись й мешкають зараз на Землі: високорозвиненими, «примітивними», багатомільйонними, малочисельними, вивчають їх етногенез (походження), специфіку та схожість культур, а також ті характерні зміни, що відбуваються з етносами на протязі всієї історії людства.
XIX століття, особливо його другу половину, науковці вважають по праву епохою етнографії. У багатьох європейських країнах, що мали колонії, почалися планомірні дослідження народів спочатку підвладних територій, а потім і своїх власних. На той час термін «етнографія» включав як власне етнографічний, так і фольклорний, історичний, антропологічний, етнопсихологічний, етнолінгвістичний та інші аспекти вивчення етнічних об’єднань.
Не стояв осторонь й Харківський університет, відкритий 29 січня 1805 р. На засіданні 25 жовтня (ст. ст.) 1860 р. членами історико-філологічного факультету було вирішено, що «географія повинна складати окрему кафедру, до якої приєднується етнографія, так як сучасні умови вивчення історії вимагають неодмінного знання останньої».
Згодом, університетським Статутом 1884 р. до складу історико-філологічного факультету було введено кафедру географії та етнографії (хоча ця кафедра залишалася незаміщеною під час дії Статуту 1884 р.).
Пізніше, на засіданні 8 грудня 1901 р., історико-філологічний факультет під час обговорення проекту нового університетського Статуту запропонував «кафедру географії та етнографії замінити кафедрою народознавства з відділами: етнографії, етнології та фольклору». А через рік, у грудні 1902 р., факультет дозволив проф. А. М. Краснову викладання антропології та етнографії студентам I-го курсу.
Для всебічного вивчення Слобідського краю організовувались чисельні персональні «культурні екскурсії» з метою зібрання предметів та тематичної усної інформації. Достовірність й відповідність теоретичних положень молодої науки, визначення її об’єкту дослідження та предметної області вченими Харківського університету доповнювалися, перевірялися майже одночасно на практиці під час етнографічних експедицій. Тим самим відбувався процес поєднання суто університетської (кабінетної) етнографічної науки з розробкою методики польового етнографічного дослідження на конкретному, переважно місцевому, матеріалі.
До виконання етнозавдань активно залучались місцеві органи влади, етнографи-аматори, місцева інтелігенція (вчителі, духовенство, лікарі), респонденти старшого покоління. Випускники вишу продовжували досліджувати етнографічну тематику вже на матеріалах «малої батьківщини». Для публікації своїх етнонапрацювань харківські вчені використовували вітчизняні журнали, альманахи, місцеві газети тощо.
Харків’яни налагоджували тісні зв‘язки з іншими вітчизняними вузами та зарубіжними дослідниками-етнографами, займалися просвітницькою діяльністю, відкривали музеї з етнографічними відділами, допомагали у проведенні виставок, де важливою складовою завжди були етнопредмети.
ХII археологічний з’їзд – Харків, 1902 р. – став важливою віхою і в розвитку етнографії, як науки, в Харківському університеті, за великим рахунком, й етнографії України. На базі його унікальної етновиставки був створений університетський Етнографічний музей з солідною бібліотекою та архівом. Консерваторами цього закладу працювали В. Ю. Данилевич (1905 – 1908 рр.), В. І. Савва (1908 – 1911 рр.), О. І. Білецький (1911 – 1916 рр.) та Д. К. Зеленін (1917 – 1919 рр.), прізвища, досить відомі не тільки у вітчизняній етнографії. Діяльність такого етнографічного осередку сприяла подальшому вивченню Харківщини, налагодженню плідної співпраці вчених з місцевими етнографами-аматорами, комплексному дослідженню Слобідського краю й України в цілому.
Серед імен особливо виділяється така постать у вітчизняній та зарубіжній етнографії, як Микола Федорович Сумцов (1854 – 1922), професор Харківського університету, голова ХІФТ (1897-1919 рр.), завідувач університетським Етнографічним музеєм (1905 – 1919 рр.). Його етнографічна спадщина налічує чисельні праці, що не втратили актуальність дотепер. Він відстоював значущість етнографії, як вузівської дисципліни, розробляв програми-запитальники «для збирання етнографічних відомостей», працював над програмами «для книжок для народного читання з етнографії» та рекомендував дослідникам залучати місцеве населення, закликав організовувати пересувні сільські музеї, ще в ті часи наполягав на сумісних етноархеологічних дослідженнях й порушував питання прикладної («утилітарної») етнографії.
Тож етнографія не була якоюсь чужорідною дисципліною для Харківського університету, одного з найстаріших наукових центрів Східної Європи.
Ганна Шпорт, начальник відділу етнографії, канд. іст. наук
Керівник проєкту — проф. С. М. Куделко
Учасники проєкту – к.і.н., начальник відділу етнографії Г. М. Шпорт; PhD, провідний фахівець О. М. Янкул
Підготовка презентації — PhD з історії та археології, провідний фахівець О. М. Янкул